Що таке ХАМАС, войовниче угруповання, яке керує Газою?

ХАМАС орієнтується на знищення держави Ізраїль, а збройне насильство є складовою цієї боротьби

The Guardian, Велика Британія

Зважаючи на масове вбивство понад 1200 громадян Ізраїлю — переважна більшість із яких були цивільними особами, — світ не міг не придивитися уважніше, що таке ХАМАС і завдяки чому він зараз вийшов на перший план. Так пояснює на початку свого матеріалу, розміщеному на The Guardian, автор Пітер Бомонт (був кореспондентом The Guardian в Єрусалимі з 2014 по 2018 рік і непогано знається на такій темі навіть тому, що колись, у 1988 році, брав інтерв’ю у одного з засновників ХАМАС шейха Ясіна). Автор нагадує, що абревіатура «Ісламського руху опору» — ХАМАС — з’явилася після заснування відгалуження «Братів-мусульман» у 1987 році і тримається на трьох стовпах: релігія, благодійність і боротьба з Ізраїлем (хоча, ймовірно, його першим ворогом був ФАТХ, суперницька палестинська фракція Ясіра Арафата).

Під керівництвом одного зі своїх ключових засновників, духовного лідера групи шейха Ахмеда Ясіна, організація обрала безкомпромісну позицію. Як чітко зазначено в установчому статуті руху, ХАМАС із самого початку орієнтується на знищення держави Ізраїль, а збройне насильство є складовою цієї боротьби, моделююче своє раннє збройне крило за федаїнами, палестинськими збройними групами, які виникли в 1950-х роках після створення держави Ізраїль. Це збройне крило згодом стане відомим як бригади «Ізз ад-Дін аль-Кассам» («бригади аль-Кассама»), що з самого початку сповідували тактику тероризму проти Ізраїлю, а їх перший теракт-смертника був здійснений у 1993 році разом з «Ісламським джихадом». Але рух опирається на відчутну підтримку населення, свою цивільну адміністрацію Гази, як включає вчителів, хірургів, міських планувальників і поліцію. Суть у тому, що ХАМАС — це багато понять. Хоча ХАМАС керує службою охорони здоров’я Гази, але також є зловісною організацією, яка займається масовими вбивствами ізраїльтян. Він керує освітніми службами, тоді як поліція ламає кістки дітям, спійманим у шарфах, що свідчать про сімейну приналежність до конкуруючого руху ФАТХ. Організація керує судами, тоді як під час війни в Газі 2014 року її члени викрадали, катували та вбивали палестинців, звинувачених у «співпраці» з Ізраїлем та іншими. Це є частиною життя в Газі.

Озброєне крило

Для більшості людей ХАМАС представлений своїм озброєним крилом, відповідальним за нещодавню жорстоку бійню. Після мирних угод в Осло 1993 року ХАМАС (разом з палестинським «Ісламським джихадом») застосував теракти смертників як свою першу зброю проти мирної угоди, тактику, яку регулярно можна спостерігати під час другої інтифади. Тим часом «бригади аль-Кассама» зміцнювалися, особливо в Газі, ставши значним, добре озброєним і добре навченим воєнізованим формуванням. У той час як перші бойовики ХАМАС діяли в осередковій структурі, вони стали більш організованими в Газі приблизно 20 років тому, коли ХАМАС вперше вів серію хаотичних боїв із Армією оборони Ізраїлю, коли було завдано великих втрат, що змусили евакуювати ізраїльські поселення з Гази в 2005 році. Хоча точні цифри невідомі, але сьогодні вважається, що «бригади аль-Кассама» складаються з кількох десятків тисяч озброєних осіб, включно з малими катерами, бойовими водолазами, новими парапланерними силами та операторами безпілотників.

ХАМАС при владі в Газі

Переломним моментом для ХАМАС став 2007 рік. Після періоду смертоносної анархії в Газі, після виборів 2006 року в Палестині, на яких кандидати, підтримувані ХАМАС, отримали найбільшу частку голосів, він силою захопив владу в прибережному анклаві. При владі ХАМАС виявився жорстоким і часто жадібним. Високопоставлені особи були причетні до руйнування структур, пов’язаних із колись процвітаючими тунелями контрабанди до Єгипту. У його південних фортецях з’явилися великі вілли. Аналітики говорили про «чорний бюджет», який спрямовував гроші до військового крила та до кишень впливових осіб. Відомості про високопоставлених осіб у політичному бюро ХАМАС в цей період були суперечливими. Як Ясін і його колега-засновник Абдель Азіз аль-Рантіссі це заперечували перед їх знищенням Ізраїлем у 2004 році. Лідери ХАМАС запропонували припинити бойові дії проти Ізраїлю — процес відомий як «худна» (перемир’я). Це означає, вважає автор допису, що вони можуть бути і прагматичними. Незалежно від того, чи було це насправді наслідком їхнього короткого експерименту щодо демократичної взаємодії, така маска також могла злетіти. Загроза насильства проти Ізраїлю та євреїв загалом ніколи не приховувалася. Те, що сформувало теперішній ХАМАС, — це блокада, запроваджена Ізраїлем у 2007 році, і подальші війни в Газі, які повторюватимуться у своєму порочному колі.

У значній мірі відрізані від світу «бригади аль-Кассама», які набралися досвіду та адаптувалися до нових технологій та тактики, набутих під час боїв з Ізраїлем, збільшилися як за розміром, так і набули більшого значення. Насильство стало самореалізованим. Війна з Ізраїлем узаконила роль ХАМАС у палестинському суспільстві та на Близькому Сході. Після конфлікту в Газі 2008 року підтримка ХАМАС серед широкої верстви палестинського суспільства різко зросла в порівнянні з безконфліктними періодами — не в останню чергу в Газі, хоча там недоліки його правління більш очевидні. ХАМАС часом виявляв себе сприйнятливим до зовнішнього тиску: нещодавно, у 2017 році, організація оновила свій установчий статут, щоб завуалювати свої традиційні заклики до знищення Ізраїлю (як відомо, під тиском Єгипту, традиційного співрозмовника між ХАМАС та Ізраїлем під час війни). У цьому році делегація ХАМАС відвідала Москву та Саудівську Аравію (вперше за сім років), оскільки рух прагне ширшої міжнародної уваги.

ХАМАС ніколи не відмовлявся від використання тероризму — насправді він наполягав на цьому знову і знову, — але нещодавній смертоносний напад може свідчити про щось інше. У жорсткій організації найжорсткіші з прихильників жорсткої лінії, здається, знаходяться у керівному кріслі, представляючи зростаючий протягом останніх років вплив тіньового керівника військового крила Мухаммеда Дейфа — мішені номер один для Ізраїлю — та очевидного рішення нинішнього керівника ХАМАС в Газі Ях’ї Сінвара приєднатися до політики тотальної війни після того, як він був рушійною силою зусиль ХАМАС покращити свої зовнішні відносини.

Не менш цікавим можна вважати присвячений подіям в Секторі Газа матеріал, що розміщений на сайті тієї ж The Guardian за авторства колишнього кореспондента цього видання Кріса МакГріала. Свого часу він працював у Єрусалимі і це дає йому право розглядати воєнні дії в Ізраїлі і аналізувати їх, зважаючи при цьому на свій практичний досвід. «Які корені ізраїльсько-палестинського конфлікту?» ставить він запитання у заголовку свого матеріалу і пропонує свою відповідь на нього.

Жахливі події минулого тижня автор називає кульмінацією протистояння, яке триває десятиліття в спірному регіоні Близького Сходу. Як і майже все, що стосується цього конфлікту, залежить від того, у кого ви цим поцікавитеся, зауважує автор, очевидно беручи до уваги, що у кожної зі сторін протистояння є свої підстави для таких дій: «Дехто почне з римлян. Інші почнуть розмову з єврейської міграції наприкінці 19-го століття до тогочасної Османської імперії — щоб уникнути погромів та інших переслідувань у Східній Європі — та підйому сіонізму. Або згадають декларацію Бальфура британського уряду в 1917 році на підтримку «національного дому для єврейського народу» в Палестині та наступні конфлікти з тамтешніми арабськими громадами». Але автор вказує, що відправною точкою для багатьох людей є голосування Організації Об’єднаних Націй у 1947 році за розділ палестинської території під британським мандатом на дві держави — одну єврейську та одну арабську — після знищення значної частини європейського єврейства під час Голокосту. Ані палестинці, ані сусідні арабські країни не визнали створення сучасного Ізраїлю. Бойові дії між єврейськими збройними групами, деякі з яких британці вважали терористичними організаціями, та палестинцями загострювалися, допоки армії Єгипту, Іраку, Трансйорданії та Сирії не вторглися після того, як Ізраїль проголосив незалежність у травні 1948 року. Коли нова ізраїльська армія зміцніла, угода про перемир’я в 1949 році призвела до появи нових фактичних кордонів, які дали новонародженій єврейській державі значно більше території, ніж їй було надано згідно з планом розділу ООН.

А що сталося з палестинцями, які там проживали?

Близько 700 тис. палестинців стали вигнанцями чи втікачами — це близько 85 % арабського населення території, захопленої Ізраїлем — і їм так і не надали дозволу на повернення. Палестинці назвали втечу та знищення більшої частини свого суспільства в Ізраїлі «накба» (катастрофою), і це залишається травматичною подією в центрі їхньої сучасної історії. Араби, які залишилися в Ізраїлі як громадяни нової держави, зазнали офіційної дискримінації. Протягом майже двох десятиліть вони перебували під військовим правлінням, що позбавляло їх багатьох основних громадянських прав. Велика частина їхніх земель була експропрійована, а ізраїльські арабські громади навмисно трималися бідними та без достатніх коштів.

Що таке «Організація визволення Палестини»?

У 1964 році коаліція палестинських груп заснувала «Організацію визволення Палестини» (ОВП) під керівництвом Ясіра Арафата для ведення збройної боротьби та створення арабської держави на місці Ізраїлю. ОВП привернула увагу міжнародної спільноти до себе гучними нападами та захопленнями літаків.

Щодо окупованих палестинських територій, то картина наступна.

У 1967 році Ізраїль почав, як він називав, превентивну оборонну війну проти Йорданії, Єгипту та Сирії, оскільки вони, здавалося, готувалися до вторгнення. Уряди арабських країн атака застала зненацька і дала Ізраїлю змогу досягти швидких перемог, включно захопити Синайський півострів та Сектора Газа у Єгипту, Голанські висоти у Сирії та Західний берег та Східний Єрусалим у Йорданії. Шестиденна війна стала вражаючим військовим успіхом Ізраїлю. Захоплення всього Єрусалиму та отриманий контроль над біблійними землями під назвою Юдея та Самарія відкрили шлях для будівництва єврейських поселень на Західному березі річки Йордан, що стало центральним у конфлікті. Ізраїль поставив арабське населення Західного берега під військове правління, яке діє досі.

Пояснюючи, коли ХАМАС з’явився на політичній сцені, автор вказує, що ОВП була загалом світською організацією, створеною за зразком інших тогочасних лівих партизанських рухів, хоча більшість її прихильників були мусульманами.

Ісламістські угруповання, такі як «Брати-мусульмани», раніше уникали збройних конфліктів і здебільшого переймалися релігійністю суспільства. Але ця позиція змінилася під керівництвом шейха Ахмеда Ясіна, харизматичного хворого на параліч, який жив у Газі і допоміг заснувати там кілька ісламістських організацій, включно з «Муджама аль-Ісламія» («Ісламський центр»), яка дістала підтримку у створенні мережі соціальних служб, включно зі школами, клініками та бібліотеками. Невдовзі після початку першої інтифади Ясін використав підтримку «Муджами аль-Ісламії» як основу для створення ХАМАС у 1987 році в союзі з іншими ісламістами.

Палестинський хлопчик із фотографією високопоставленого лідера ХАМАС Ісмаїла Ханії на мітингу з нагоди 28-ї річниці заснування ХАМАС у місті Газа, грудень 2015 року.
Фото: Mohammed Salem/Reuters

Ізраїль завжди був проти розвитку ісламістського руху в Газі, але він бачив у групах спосіб підірвати підтримку ОВП і визнав «Муджаму аль-Ісламію» благодійною організацією, дозволяючи їй вільно діяти та користуватися підтримкою. Ізраїль також схвалив створення Ісламського університету Гази, який став розсадником підтримки ХАМАС.

Якою була перша інтифада?

Загалом Ізраїль вважав палестинське населення, що перебувало під його контролем, здебільшого стриманим, навіть коли він продовжував розширювати єврейські поселення в Газі та на Західному березі річки Йордан і експропріювати арабські землі. До палестинців ставилися як до дешевого джерела переважно фізичної праці всередині Ізраїлю. Ця ілюзія зруйнувалася в 1987 році з повстанням молодих палестинців. Повстання ознаменувалося масовим використанням каміння. Ізраїльська армія відповіла масштабними арештами та колективними покараннями.

Інтифада в основному визнана успіхом палестинців, бо допомогла зміцнити їхню ідентичність незалежно від сусідніх арабських держав і змусила Ізраїль розпочати переговори. Це також зміцнило Арафата спроможного йти на компроміси з Ізраїлем, включно з прийняттям принципу рішення про створення двох держав.

Після завершення першої інтифади в 1993 році мирний процес почався в Осло з таємних переговорів між Ізраїлем і ОВП. Тодішній прем’єр-міністр Ізраїлю Іцхак Рабін підписав угоду з Арафатом, спрямовану на реалізацію «права палестинського народу на самовизначення», хоча Рабін не погоджувався з принципом палестинської держави. Угодами в Осло було засновано Палестинську національну адміністрацію, що отримала право на обмежене самоврядування над частинами Західного берега та Сектором Газа. Подальші переговори мали на меті вирішити такі питання, як статус Єрусалиму, майбутнє ізраїльських поселень і право на повернення мільйонів палестинців, які все ще вважаються біженцями, оскільки їхнім предкам не дозволили повернутися до своїх домівок. Деякі відомі палестинці вважали угоди формою капітуляції, тоді як праві ізраїльтяни виступали проти відмови від поселень або території.

Були великі надії після того, як Білл Клінтон сприяв зустрічі в 1993 році між ізраїльським прем’єр-міністром Іцхаком Рабіном і лідером «Організації визволення Палестини» Ясіром Арафатом.
Фото: J David Ake/AFP/Getty Images

Серед ізраїльтян політичні звинувачення проти підписаного у Осло очолювали майбутні прем’єр-міністри Аріель Шарон і Біньямін Нетаньяху, які виступали на мітингах, де Рабіна зображували як нациста. Вдова Рабіна звинуватила двох чоловіків у вбивстві свого чоловіка ізраїльським ультранаціоналістом у 1995 році.

Що стало причиною другої інтифади?

Мирні переговори тривали до провалу спроб Білла Клінтона укласти остаточну угоду в Кемп-Девіді в 2000 році, що сприяло вибуху другої інтифади. Повстання помітно відрізнялося від першої інтифади через масові підриви вибухових пристроїв смертників проти ізраїльських цивільних, здійснені ХАМАС та іншими групами, а також масштабом ізраїльської військової помсти. До моменту завершення повстання в 2005 році більше 3 тис. палестинців і 1 тис. ізраїльтян загинули. Політичні наслідки інтифади були значними. Це призвело до загострення настроїв серед простих ізраїльтян і будівництва бар’єру на Західному березі. Але це також спонукало тодішнього прем’єр-міністра Аріеля Шарона сказати, що Ізраїль не може продовжувати окупацію території Палестини — хоча він не сказав, що альтернативою є незалежна палестинська держава.

Одним із наслідків другої інтифади стало рішення Шарона «від’єднатися» від палестинців, яке розпочалося в 2005 році із закриттям ізраїльських поселень у Газі та частинах північного Західного берега. Незрозуміло, наскільки Шарон пішов би далі з такою політикою, оскільки наступного року у нього стався інсульт і він впав у кому.

Статус Гази після розведення залишається спірним. Ізраїль вважає, що вона більше не окупована. Організація Об’єднаних Націй стверджує інше через те, що Ізраїль продовжує контролювати повітряний простір і територіальні води, а також доступ на територію разом з Єгиптом. Ізраїль також блокував анклав після приходу ХАМАС до влади в 2006 році. Крім того, багато палестинців у Газі не вважають себе окремою громадою від решти своїх територій на Західному березі річки Йордан і в Східному Єрусалимі, тому стверджують, що в цілому вони залишаються окупованими.

Чому ХАМАС контролює Газу?

ХАМАС переміг на виборах до парламенту Палестини 2006 року частково через негативну реакцію на корупцію та політичну стагнацію правлячої партії ФАТХ. Лідер ХАМАС Ісмаїл Ханія був призначений прем’єр-міністром. Ізраїль почав проводити арешти членів палестинського парламенту від ХАМАС і ввів санкції проти Гази. Погіршення відносин між ХАМАС і ФАТХ вилилося у насильство. Угода про створення уряду національної єдності розвалилася, і ХАМАС очолив збройне захоплення Гази, тоді як ФАТХ продовжував контролювати Палестинську автономію на Західному березі. Відтоді виборів не було.

ХАМАС продовжував атакувати Ізраїль з Гази, здебільшого застосовуючи ракети до останнього наземного вторгнення. Ізраїль зберігає жорстку блокаду території, що сприяє погіршенню умов життя та поглибленню бідності.

Незважаючи на те, що західні уряди все ще на словах підтримують рішення про створення двох держав, не було жодного прогресу в досягненні угоди під керівництвом прем’єр-міністра Ізраїлю, який найдовше перебував на посаді, Беньяміна Нетаньяху, який неодноразово заявляв, що ніколи не погодиться з палестинською державою. Його нинішній уряд включає в себе ультраправі партії, які відкрито виступають за анексію всього або частини Західного берега до Ізраїлю та продовження правління палестинцями без надання їм повних прав чи права голосу. Ізраїльські та іноземні правозахисні групи стверджують, що Ізраїль дедалі більше впроваджує форму апартеїду на окупованих територіях.

Загибель понад 1200 ізраїльтян від рук ХАМАС та понад 2300 палестинців через ізраїльські авіаудари у відповідь по Сектору Газа тепер переміщує конфлікт на незвідану територію.

Підготував Олег Махно